Про себе

Мене звати Діана. Мені 18 років. Я з села Морів на Херсонщині, південь України, буквально біля Херсона. Зараз навчаюсь в Інституті журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Моє хобі — танці, і дуже люблю читати.

Початок повномасштабної

Мені здається, що початок війни для кожного став шоковою, тяжкою і хвилюючою ситуацією. Я з області, а навчалася в самому місті, і того дня якраз мала їхати на навчання. Ми були на дистанційці, але саме 24-го лютого мали виходити знову. В мене вже були зібрані валізи, бо я жила в гуртожитку.
І ось я прокидаюся, і мама каже: "Почалась війна". Я розумію, що це війна, я переживаю, але перша думка: "Їдемо на навчання чи не їдемо?". Мені здається, так було у всіх. Усі прокидаються, розуміють, що почалася війна, але все одно думають, чи збиратися їм на роботу або навчання. Це, мабуть, ефект шоку.
Усі, звісно, сидять в новинах. Тато все одно мав їхати в місто і, відповідно, мав везти мене. Але мама сказала, що на навчання я вже не їду. А тато поїхав, тому що треба було купити бензину — ми не знали, чого чекати далі — і взагалі закупитися чимось. Це було дуже хвилююче, бо ти не розумієш масштабів, не знаєш, чого очікувати. І тато поїхав.
Саме цей момент очікування, коли він повернеться, був дуже тяжкий. Рідні, друзі — ви просто всі переписуєтесь, слідкуєте за новинами. Коли тато приїхав, стало трошки спокійніше. Ми зрозуміли, що опинилися в такому собі сімейному "логові", і навіть подумати не могли, що таким колом будемо тут сидіти надовго, нікуди не виїжджаючи.
Пам'ятаю, перша ніч була дуже страшна. Ти лягаєш з думкою, що, можливо, навіть не прокинешся. Ти ж не знаєш, як будуть розгортатися події. Розумієш, що вони вже десь там, у Новій Каховці, а це буквально річка і декілька кілометрів. Спиш дуже погано. Це було тяжко. Для всіх, мені здається, це було тяжко.

Окупація

Окупація в нас сталася дуже швидко. Війна почалася в лютому, і буквально за лічені тижні, дуже плавним чином, ми опинилися в окупації. Насправді не було дуже сильних бойових обстрілів чи дій. Херсон у той момент взагалі не постраждав. Нас просто ось так взяли, ми самі цього не зрозуміли. В один ранок прокидаємося і розуміємо: все, наших немає, є тільки "не наші".
Це розуміння було страшне й незрозуміле. Що робити далі? Як буде далі? Мій тато працював у Херсоні, але з того часу він просто був постійно з нами вдома. Все дуже сильно змінилося. Тато на роботу не їздить, я на навчанні дистанційно. Ніхто не розуміє, що робити.
Почали з’являтися перші думки про виїзд, бо все більше людей намагалися це зробити через різні села. Але водночас ми чули, як страшно виїжджати: там і розстрілюють, і величезні черги, і люди тижнями просто стоять у полі. У мене дядько й тітка також були в Херсоні, тільки в іншому куточку, і вони теж думали виїжджати. Була дуже сильна плутанина. Ти не знаєш, що робити. Але ми все одно лишалися.
Перші дні окупації, якщо коротко, — це нерозуміння, що буде далі, як це взагалі відбулося, і дуже великий страх.

Яким було життя: деталі

Це було дуже тяжко і, як не дивно, дуже нудно. Потім почав зникати інтернет, українські провайдери перестали працювати. Зв'язок із часом також зник. Я була в окупації дев’ять місяців — це вся окупація правого берега. Лівобережжя, на жаль, досі окуповане, і я взагалі не знаю, як ці бідні люди там тримаються. Для мене цих дев’ять місяців були просто як дев’ять кіл пекла.
Якщо був інтернет, це ще куди не йшло. Але дуже часто його не було взагалі. Часто вимикали світло, і невідомо, наскільки, бо з кожним місяцем наших робітників ставало все менше, і надія була лише на те, що ремонтуватимуть "оці унікуми".
Мій типовий день: я прокидалася, ми могли разом поснідати. Цей процес був дуже довгий. Якщо зараз тобі треба у справах, ти швиденько поснідав і побіг, то тоді ми дуже довго сиділи, щось балакали, щоб якось вбити час. Друзів особливо не було, багато хто виїхав.
Єдине, що мене врятувало, — у нас є невеличкий волейбольний майданчик. Наш колишній вчитель фізкультури організував там волейбол для охочих. Можна було просто приходити і грати. Це було моє найцікавіше заняття. Ми збиралися, грали. Там можна було з кимось поспілкуватися; ті люди, які лишилися, збиралися гуртом і так витрачали час, щоб було не так сумно.
Нам пощастило, що вони не жили у нас. Ми називаємо наше село "апендицитом", тому що воно з усіх боків оточене річкою. Їм було дуже невигідно там проживати, бо в разі наступу наших їх би просто взяли в кільце.
Але вони дуже часто до нас приїжджали. Могли ночувати, могли ходити й робити дуже неприємні обходи: потрошити все, переривати, перевіряти. Та я дуже вдячна долі, що насправді не було нічого дуже сильно поганого стосовно мене і моєї сім'ї.
Тож ми рятувалися, як могли: ті ж настільні ігри, пазли.
У нас під час окупації часто зникало світло, але максимум на тиждень-півтора. Але от перед звільненням (це було 11 листопада — 11.11, дуже гарна дата; навіть зараз, коли бачу ці числа на годиннику, вони для мене важливі)... десь за два тижні до цього у нас зникає газ. Ніхто його не робить. А це вже осінь, холодно. У нас великий приватний будинок. Ми з мамою постійно гріли пляшки з водою, тепло одягалися, брали декілька ковдр і так спали.
У нас окремо від будинку є маленька кухонька — кімната і кухня. Там є газова плита. В якийсь момент ми просто вирішили перенести туди дивани і зробити там "нічліг". Там можна було хоча б підключити балон і топити балоновим газом, бо в хаті в нас електричне опалення, а магістрального газу вже не було. Зробили таку систему. Але купатися все одно було дуже холодно, бо це треба було робити в хаті. Радувало, що було світло.
Але 11-го числа, коли нас звільняють, зникає і світло. Бо "ті", коли відходили, дуже сильно пошкодили електропроводи. І виходить, що в нас тепер немає ані газу, ані світла. І це почався найтяжчий період.
У тебе взагалі немає ніякого інтернету — ні мобільного, ні провайдера. У Херсоні хоча б був якийсь мобільний, ставили Старлінки, вишки. А в нас не було ні води, ні газу, ні світла.
Дні були максимально нудні й тяжкі. Ти просто сидиш і можеш годинами пити чай по 10 разів на день, бо це єдине заняття. Я пам'ятаю, як складала пазли під ліхтариком. Ми дуже багато грали в карти. Якщо чесно, зараз, коли кажуть: "Давай пограємо в карти", — це не дуже моя улюблена гра. Вони мені так набридли, я не ловлю з них вже ніякого кайфу.
Навчатися ти не можеш, бо немає світла, пропускаєш усі онлайн-уроки. Я могла зловити інтернет у двох точках на селі, де був Старлінк. Ми ходили туди, підключалися, щось дивилися. Але довго не простоїш — на вулиці холодно, в руки холодно. Я могла там позавантажувати якісь завдання, щоб прийти додому і щось пописати, почитати. Качала собі книжки. Всі мої заняття — це щось скачати, потім повчити, почитати, поскладати пазли, пограти в карти. І отак сімейкою просто спілкуватися, пити чай і їсти. Це була максимальна нудьга. Коли згадую, це як якась травма — наскільки тобі скучно.

Затоплення: як це було

Ми також були вдома. Я дуже боялася цього. Ще з початку війни всі казали, що якщо вони зірвуть ГЕС, то нас просто затопить, тим паче, що я живу буквально біля річки. І ось усі страхи виходять на поверхню. Ти прокидаєшся зранку і читаєш у новинах, що вони підірвали Каховську ГЕС.
Дуже сильний страх... Але в нас річка колись була повноводна, а з часом дуже змаліла, і лишилися високі пагорби. Я пам’ятаю, як ми не любили на них підніматися. Але вони стали нашим спасінням, бо вода якраз наповнила їх, і до нашого дому не дійшла.
Пам'ятаю, як ми ходимо на річку і просто спостерігаємо, як маленька річечка затоплює повністю всі ці пагорби. Це як бомба уповільненої дії. Нижні вулиці нашого села були затоплені. Всі дерева, які ти бачив, — тепер ти не бачиш нічого, крім верхівок. Ти розумієш, який жах там твориться. Усе сміття, очерет — усе в воді, хоча два дні тому ти тут ходив.
У мене на лівому березі бабуся з дідусем. Там річка одразу, і море. Їх затопило по вікна, там усе розм'якло. Затоплення — це жахливо. Я дуже рада, що це не зачепило саме наш дім, бо я навіть не знаю, куди потім, де жити. Як це все відбудовувати, коли сюди вкладалося все життя.
Мені дуже шкода людей, які зазнали затоплення. Я, по суті, просто спостерігала за цим. Дуже жахливо було, коли всі тваринки тонули. Ти дивишся, як на даху будинку стоїть хлопчик, і йому просто передають пляшку води дроном, бо він хоче пити. Або як цілий день їздять моторні човни туди-сюди, перевозячи людей, і ти чуєш цей гул.
Слава Богу, мені не доводилося приймати складних рішень, щоб виживати чи когось врятувати. Були моменти, коли треба було десь сховатися, але прям життєво небезпечних — не було.

Що найбільше запам'яталося

Я думаю, в мене є три такі події.
Перша подія тяжка. Це було в окупації, я лишилася вдома сама з сестричкою, але вона ще спала. Батьки поїхали в місто по продукти. Це завжди було страшно, бо вони проїжджали їхні блокпости, і ти не знаєш, чого очікувати. А росіяни любили робити різні огляди будинків, перевірки документів.
І ось я прокидаюся, снідаю, ще навіть у піжамі. І чую, що в "калітку" дуже сильно тарабанять. Батьки її завжди замикали. Я не розумію, хто це, але починаю думати, що це приїхали вони на огляд.
Я не знаю, що робити. Мені страшно відкрити, бо я сама, дівчинка, батьків немає. Але я розумію: якщо не відкрию, вони її просто знесуть, і буде гірше. Виглядаю у вікно і бачу, що там стоїть БТР. Це як уві сні. Мені колись у дитинстві снилося, що я сплю, а біля дому проїжджає танк. І я розумію, що цей сон зараз відбувається наяву.
Я виходжу — така налякана дівчинка, просто згорбилась, як могла, — і відкриваю їм двері. Стоїть четверо чи п'ятеро чоловіків з автоматами і кажуть (російською, звісно): "Нам потрібно зробити огляд, перевірити документи". І я не знаю, як правильно: сказати, що батьків немає, чи сказати "заходьте". Сказати, що ти сама, — ти ніби відкриваєшся, показуєш, що безпомічна. Але й збрехати, що хтось є, неможливо. Я вирішила сказати правду, бо краще правда, ніж брехня. Кажу: "Батьків немає вдома".
Я сподівалася, що вони зараз просто розвернуться і підуть. Але вони: "Можна, ми тоді зайдемо, оглянемо будинок?".
Кажу: "Ну, заходьте".
Я дуже вдячна долі, що вони були, якщо так можна сказати, адекватні. Вони мене не чіпали, не залякували, спілкувалися максимально добре, особливо один чоловік. І вони дуже швидко пішли.
Почали питати, де батьки. Я так і сказала, що поїхали в місто по продукти. Потім питають: "Де ти навчаєшся?". А це був якраз період, коли вони почали відкривати свої російські школи. Вони дуже залучали туди дітей, платили по 10 000 за те, що ти віддаєш дитину. Це була майже обов'язкова умова. А я розуміла, що навчаюся в українському закладі. Мені трошки страшно відповідати, але я кажу: "В українській навчаюсь, дистанційно".
Вони: "Онлайн?".
Кажу: "Так, онлайн".
"Угу", — і все. Більше нічого не сказали і пішли. Але стрес я зловила добрячий.
Друга подія — це звільнення. У мене мама взагалі дуже сильно вірила. Багато людей швидко втрачали віру, що нас звільнять, особливо з кожним місяцем. Деякі патріоти переходили на їхній бік, казали: "Та за нами вже ніхто не приїде, про нас забули", — і йшли працювати на них.
Але мої батьки вірили до кінця, особливо мама. Вона дивилася різні прогнози, і їй постійно снилися сни. Вона казала: "Кажіть, що хочете, а нас звільнять". І ось напередодні їй сниться сон, буквально за два дні: вони їдуть з татом у місто, а там — наші прапори і наші військові. Але мама уві сні каже татові: "Давай не будемо, раптом це провокація і нас розстріляють".
І от 10-го числа вони їдуть зранку в місто — а їхніх блокпостів немає. Просто тиша. Вони здивовані, не розуміють, що відбувається. Приїжджають додому, і тут нам пише дядько: "Ми в Чорнобаївці вже!" (Чорнобаївка — це легендарне село, про нього всі чули). І ми розуміємо, що мамин сон став реальністю.
Коли батьки були в Херсоні, вони не бачили ані блокпостів, ані наших. А потім ми з мамою йдемо на чай до її подруги. Це була така традиція, бо що ще робити — світла й інтернету немає. Виходимо, а люди йдуть і кажуть: "Там, на іншому селі, через річку, їде дуже багато техніки. Нам здалося, що там український прапор".
Ми такі: "Та ну, невже? Може, здалося?". Ми біжимо, шукаємо бінокль, їдемо з мамою на річку виглядувати. Все більше людей зустрічаємо, і всі кажуть: "Справді, багато техніки і наш прапор".
Мама здивована: "Ми ж сьогодні були в Херсоні, нікого не бачили!". А вони, виходить, трошки розминулися.
І от у бінокль мама каже: "Я бачу! Я бачу!". Я кажу: "Все, мам, тобі я точно вірю". У нас просто ціла купа радості. Ми їдемо до тата, кажемо йому. Починається така радість! Люди на вулиці просто дістали столи і почали святкувати. А ввечері наші військові вже заїхали до нас у село. Це було так класно! Всі приїжджали, щоб їх пообнімати, сфотографуватися, подякувати. Це були неймовірні емоції.
І третій момент — це коли після всього ми нарешті зустрілися з нашими рідними, зібралися всі разом. Це такі емоції, коли ми один одного бачимо, біжимо, ці усмішки.
Ось такі три емоційні моменти. Один поганий, але два інших — дуже хороші.

Родина і фронт

У мене є дядько, якого я дуже люблю, це мамин брат. Він у мене поліцейський, але якимось чином став військовим. Він постійно їздив у відрядження, в гарячі точки, але це було по Херсонщині. Але не так давно його відправили на Донецьк. Це була максимально тяжка і шокуюча новина, бо ми не очікували, що його відправлять саме на фронт, туди.
Це дуже тяжко. Ми дуже його чекаємо. Моментами ти просто дуже сильно себе накручуєш, переживаєш. Він ще навіть туди не поїхав, а ти вже прокрутив усі найгірші сценарії. Але треба брати себе в руки і нагадувати, що все добре, не треба притягувати погане.
Тяжко розуміти, що він там, і ти просто чекаєш ці місяці, коли він має повернутися. Залишається три місяці, і ти такий: "Боже, нехай просто за цих три місяці все буде добре". І це розуміння того, що там наших не чекають... Вони борються не тільки з ворогом, але й з тими людьми, які вже не наші. Він виходить з магазину, щоб сісти в машину, і обходить її, бо "свої" ж (колаборанти) можуть щось підкласти.
Бувають моменти, коли ти себе накручуєш і просто починаєш плакати, не можеш тримати емоції. Але треба нагадувати собі, що поки все відносно добре. Він живий. Ви можете підтримувати певний зв'язок. Не треба панікувати раніше часу, тим паче, що йому також важко. Краще зберігати позитив і просто молитися.

Що хотіла б, щоб зрозуміли інші

Я дуже рада за людей, які не переживали подібного. Але я б хотіла, щоб вони зрозуміли, що війна — це не просто сенсація на екранах. Це насправді дуже глибокий і тяжкий досвід, який лишає велику рану всередині.
Після цього ти не сприймаєш звичайні речі, як усі. Навіть ті самі дрони, які можуть знімати щось для зйомок. Ти просто дивишся на нього з певним острахом, з хвилюванням. Ти зовсім по-іншому реагуєш абсолютно на все. Можливо, ти починаєш цінувати певні речі навіть більше, ніж якби ти це не пережив.
Тому дуже важливо цінувати те, що ви маєте. І дуже важливо цінувати кожну спокійну мить і рідних поряд у нашому житті.