Про себе

Мене звати Марія. Мені 17 років. Я з невеличкого селища Козельщина на Полтавщині. Нині ж я студентка Київського Національного університету імені Тараса Шевченка.
Понад 10 років я займаюсь професійно картингом. Минулого року здобула звання кандидата в майстри спорту з автомобільного спорту, а цьогоріч виграла чемпіонство.

Про тата

Папа Міша — це завжди для мене приклад патріотизму, відповідальності, справедливості. Як і для кожної дівчинки, тато — це супергерой, який здійснює всі мрії, всі побажання і все, чого я хочу.
Тато був завжди такий на позитиві, веселий. Він завжди мені казав перед змаганнями, коли в мене щось не вдавалося чи я чогось боялась: "Не бзди. Що ти боїшся? Що, що ти не зможеш?" Тож оця фраза "не бзди" звучить переді мною досі — в кожному важливому рішенні, перед кожним стартом, перед кожною контрольною.
Я дуже вдячна, що саме він мій тато, що саме він подарував мені таке щасливе, безтурботне дитинство. Саме він привів мене у спорт, який став частиною мене, частиною мого життя та частиною нашої сім'ї.
Про тата — всі спогади теплі, та і я завжди була татова донечка.

• 1
• 2
• 3
• 4

Як тато пішов у військо

На початку повномасштабного вторгнення тато... от я прокинулась — і вже побачила зібрані речі. Тато волонтерив: він допомагав війську, допомагав людям — усім, чим міг. У нього було СТО, і там він ремонтував машини, тож на тому СТО майже завжди стояла якась військова машина, яку він ремонтував.
У червні 2022 року тато вступив до Збройних сил і проходив службу в роті охорони, а вже в січні 2023 року... я пам'ятаю, прийшла додому після прогулянки, побачила зібрані сумки й одразу все зрозуміла. Усі вже спали — я просто тихенько сіла біля тих сумок і заплакала.Зранку тато попрощався з нами і поїхав на навчання. Було сумно, але, мабуть, тоді я ще не розуміла всього масштабу подій. І знала лише одне, бо він так завжди казав: він іде туди, щоб вони не прийшли до нас.
Спілкування з татом дуже змінилось: коротші розмови, рідші повідомлення, але навіть ці короткі повідомлення від нього давали спокій — і ми знали, що все добре.
Наприкінці травня 2023 року тато закінчив навчання — і його перевели безпосередньо в зону бойових дій. Переїжджаючи в Донецьку область, тато заїхав до нас. Ми ще так гарно провели час — багато фоткались, багато говорили, обіймались. Він з нами побув лише декілька годин — і поїхав. Йому треба була машина, тому що він поїхав на нашому бусі, а той не справлявся з усіма завданнями. За три-чотири дні мама з моїм старшим братом "закрили банку" і купили машину, яку підготували для переправлення на фронт.
4 червня тата відправили на завдання, але він казав, що він у резерві — і це якось нас заспокоювало. Ми знали, що все буде добре, і він не буде там в якихось гарячих точках, тому що він в резервній роті. Це давало спокій.

09.06.2023

Із 4 червня 2023 року з ним обірвався зв'язок. Пам'ятаю, що ми одразу почали активно його шукати. Ми дзвонили всім побратимам, яких знали, обдзвонили всі лікарні, всіх знайомих. Дзвінки буквально не закінчувалися ні вдень, ні вночі.
8 червня, пам'ятаю, дзвоню йому — і йде той омріяний гудок. Але пройшло всього два гудочки — і виклик було скинуто. Ми дещо заспокоїли себе, подумали, що він просто зайнятий зараз і передзвонить, коли буде час.
9 червня 2023 року... пам'ятаю цей день просто, як сьогодні. Паша, мій старший брат, на роботі. Мама на кухні, займається своїми справами. Здається, була тоді у відпустці. А я в себе в кімнаті з кимось спілкувалась. Як раптом у мами дзвонить телефон — і вона просто біжить в кімнату.
І я чую цей крик... крик, який просто розірвав тишу. Я забігаю в кімнату і чую фразу: "Як немає?! Як загинув?! Такого не може бути!"
Я одразу все зрозуміла — і в мене навіть не було сліз. Я просто кричала... кричала від того, що я не вірила, що таке може бути. Ну як це так? Ну не буває такого.
Після того уже я не пам'ятаю майже нічого. Пам'ятаю, що в домі було дуже багато людей. Був дуже сильний запах ліків. І були сльози, які просто не закінчувались ніколи, мабуть.
Але я все ж не вірила в це — і чекала дзвінка, який, мабуть, я чекаю і досі.

Вплив втрати

Втрата тата збіглася з моїм підлітковим віком. Тобто це час, коли найбільше потрібна підтримка батьків. У такому віці, мабуть, кожній дівчинці, кожній дитині дуже потрібна підтримка.
Як би це сумно не звучало, але я дуже рано подорослішала. Я вважаю, що ми діти, поки обоє з наших батьків живі... Дуже важко було, дуже.
Але я завжди вірю, що він поруч, що він зі мною і що він мене завжди підтримує. Завжди це його "хвалю", "не бзди" в мені — і тато завжди поруч.
Я вважаю, що якщо ти втрачаєш якусь близьку людину, то тобі самому треба якось пережити цей біль. Є ти і є твоя проблема. Звичайно, у родині ми підтримували одне одного. Дідусь і бабуся буквально жили в нас, завжди нам чимось допомагали, підтримували... Але, я думаю, що кожен з нас цю проблему пережив якось сам.
Так, із друзями я зустрічалась, гуляла. Вони давали якусь розраду, але по приходу додому ніколи не обходилось без сліз.

Пам'ять про Папу Мішу

Я вважаю, що найбільша пам'ять про тата — це картинг. Адже його мрією було те, щоб картинг жив і розвивався в Україні. Зараз моя мама — головний секретар і організатор змагань Чемпіонату України. Брат — головний хронометрист. Ну а я — пілот.
Вірю, що всі, хто хоч раз зустрічався з татом, пам'ятають його як світлу й чесну людину.
У моїй Козельщині навіть є вулиця імені Михайла Кравченка на його честь. Я вважаю, що він залишив слід у серцях людей — як автоспортсмен, як вчитель, як друг, як батько, звичайно ж, як і депутат, бо він був депутатом, а ще як хороша, чесна людина і справжній патріот.
Мій тато для мене зайжди буде героєм. Як я вже сказала, тато завжди зі мною, він завжди в мені, він завжди поруч. Мої перемоги в картингу — це і його перемоги теж, тому що це наша спільна справа. Часто дуже хочеться почути татове "хвалю", татове "ти молодець". А ще дуже хочеться бути гідною донькою. Я вірю, що він мене бачить, що він зі мною. Але, звичайно, я дуже надіюсь, що якби він мене зараз побачив, він би обов'язково сказав: "Хвалю".