Про себе

Мене звати Валерія. Мені 16 років. Я з селища Борова Харківської області. Зараз навчаюся на першому курсі Інституту журналістики КНУ ім. Тараса Шевченка.

Борова до 24 лютого 2022 року

Моє життя було дуже цікавим та яскравим. Я все життя займалася танцями, дуже їх любила і мріяла пов'язати з ними своє майбутнє. У мене було багато друзів, з якими ми постійно гуляли.

Саме селище було дуже мальовничим. У нас завжди влаштовували концерти, навіть на незначні свята: масовки, салюти, атракціони для дітей. Завжди було весело. Всі знали одне одного, віталися на вулиці, посміхалися. Мені там було дуже затишно.

Моїми улюбленими місцями був наш ліс та річка. Ми з сестрами часто ходили туди на прогулянку з собакою після танців — просто пройтися, побути разом.

Початок окупації

Це сталося 13 квітня 2022 року. На той момент ми вже рідко спускалися у підвал, бо моїй бабусі було дуже важко ходити сходами. Зазвичай ми ховалися у ванній: ми з мамою лягали на підлогу, сестра — у саму ванну, а бабуся на матрацах поряд.
Того дня ми вже вийшли з ванної, лягли на диван у вітальні, а мама з бабусею були на кухні. Але раптом мама почала нас будити і наполягати, щоб ми терміново спускалися у підвал. Ми з сестрою ще сперечалися: "Навіщо? Можемо перечекати, як завжди, у ванній". Але мама дуже наполягала.
Буквально через п'ять хвилин після того, як ми спустилися, почалися потужні вибухи. Ми з сестрою лежали, рахували секунди від вильоту до прильоту і розуміли: це зовсім поруч, це вже по нас. Після п'яти хвилин тиші пролунало ще шість дуже гучних вибухів.
Потім ми почули крик сусіда. Він гукав маму, питав, чи ми живі, і кричав, що на нашому даху немає шиферу. Мама з бабусею спробували вийти надвір, але почався новий обстріл, і вони повернулися. Коли сусід постукав у підвал вдруге, вони вийшли і побачили, що наш будинок зруйновано. Бабусі стало зле, вона ледь не втратила свідомість, ми затягнули її назад.
На третій раз сусід повідомив, що дах горить — там застряг уламок від снаряда. Коли ми з сестрою нарешті вийшли і побачили це на власні очі, реакція була сповільненою. Ми бачили руйнування, але здавалося, що це сталося не з нами.

• 1
• 2
• 3
• 4
• 5

Побут в окупації: їжа, новини та виживання

Два місяці після руйнування будинку ми ночували у підвалі, бо спати було ніде. Сусіди дуже допомагали: приносили їжу, воду, варили нам яйця. Все трималося на взаємодопомозі.
З новинами було складно. Найсміливіші люди їздили на спеціальні точки, де ловив зв'язок, щоб зателефонувати рідним та почитати новини. Звісно, це все відбувалося під наглядом окупантів. Моя мама протягом цих шести місяців теж їздила туди, так ми дізнавалися інформацію. Також нам кілька разів приносили пропагандистські газети на кшталт "Харків-Z" чи "Харків-Наш".
Згодом ми почали ночувати у бабусиної подруги — там було тепло. Паралельно ми потроху відновлювали свій дім: звели стіни, зробили стелю і змогли повернутися додому.

Труднощі, страх та допити

Найважче було знайти собі заняття. Ти просто ходиш, тиняєшся, а робити нічого: ні зв'язку, ні світла у перші дні. Гуляти нас не відпускали через небезпеку.
Дуже страшно було під час перевірок, коли окупанти ходили вулицями. Перша така перевірка була 15 квітня. Прийшли двоє, почали викликати тих, хто є вдома. Мама наказала нам із сестрою сидіти у підвалі, сподіваючись, що вони перевірять лише дорослих. Вони вийшли з бабусею, але окупант побачив у паспорті запис про дитину і наказав: "Виводь".
Мене вивели. У наших воротах була велика дірка, і крізь неї я побачила військову форму та автомат. Мене почало трусити, почалася паніка. Він перевіряв мій телефон, коментував наші відео з подругами ("які гарні дівчатка"). У мене тоді не працювала кнопка живлення, телефон вмикався лише від відбитка пальця. Поки він розмовляв зі своїм напарником, екран згас. Він наказав: "Вмикай". Я зробила крок до нього, а він наставив мені автомат у живіт. Я кажу: "Я просто хочу увімкнути телефон, кнопка не працює". Я не знаю, як я ввела той пароль тремтячими пальцями під дулом автомата.
Вони почали обстрілювати наші позиції просто із сусідньої вулиці. Мама хотіла відвести мене у підвал, але військовий заборонив: "Ні, хай вона стоїть і слухає". Після цього я не спала ночами, боялася, що вони повернуться і заберуть мене.

Проблиски надії

Надія з'являлася, коли мама поверталася з точки зв'язку. Ми передавали повідомлення рідним за кордон або на підконтрольну Україні територію. Вони завжди нас підтримували, писали, що ми обов'язково зустрінемось. Дуже підтримувала сестра з-за кордону.
Ми мріяли, як відновимо домівку після війни, як зробимо ремонт у нашій кімнаті. Ми підтримували одне одного, пили разом чай і вірили, що все буде добре.

Поточна ситуація

На жаль, ми не виїхали під час окупації, пробули там від початку до кінця — майже 6 місяців (5 місяців і 22 дні).

Зараз моє селище знову під загрозою окупації. Останнього разу, коли я дивилася статистику, ворог був за 6 кілометрів. Людей там майже не залишилося. Бабуся періодично їздить перевірити будинок, але зараз туди дуже важко потрапити. Дітей не пускають — оголошена примусова евакуація неповнолітніх, на блокпостах відразу розвертають назад.

Зміни у сприйнятті

Я почала більше дбати про безпеку. Того дня, коли мама змусила нас піти у підвал, я зрозуміла: якби не її передчуття і турбота, не знаю, що б з нами сталося.

Змінилося ставлення до людей. Ми дуже зблизилися із сусідами, з якими раніше майже не спілкувалися. Вони нам дуже допомогли, і ми підтримуємо зв'язок досі, навіть коли всі роз'їхалися.

Дім там, де родина

Я дуже сумую за своєю домівкою. Хоч як банально це звучить, але зараз для мене дім — це там, де моя родина: мама, бабуся. Але справжнім Домом я все одно вважаю свою хату в Боровій. Там пройшло все моє дитинство, все життя. Думка про те, що я можу туди не повернутися, дуже болюча, ніби все дитинство залишиться там назавжди.