Про себе

Мене звати Ангеліна, мені 17 років. Я народилася в місті Херсон. Зараз навчаюся на першому курсі в Київському національному університеті імені Тараса Шевченка на факультеті журналістики. Також не можу не згадати про художню гімнастику — я Кандидат у майстри спорту. Це дуже велика частина мого життя.

Херсон до 24 лютого 2022 року

Своє життя до війни можу описати одним словом — безтурботність. Мені було 13 років. Звісно, були якісь проблеми, але в порівнянні з тим, що є зараз, вони здаються абсолютно незначними.

Це було класне дитинство. Херсон — досить маленьке місто, де всі одне одного знають. Один із найяскравіших спогадів: у неділю, в мій єдиний вихідний від тренувань, я їздила в торговий центр (він був єдиним на все місто), і там зустрічала, здається, просто всіх знайомих. Це було справді комфортне, затишне місто.

Чи дуже змінилося місто?

На жаль, так. Хоча Херсон деокупований, російські військові вже третій рік його обстрілюють, тому значна частина міста пошкоджена. До того ж після підриву Каховської ГЕС частину районів затопило. Місто змінилося дуже сильно.

Окупація: образи, звуки, відчуття

Якогось конкретного "одного дня" не було. Це сталося приблизно 1 березня. Найперший і найстрашніший спогад: я жила в приватному будинку, і по дорозі біля наших воріт їхали російські військові. Пам'ятаю, як мама вийшла на подвір'я подивитися, і просто з-за паркану бачила верх БТРа, верх танку.
Було дуже страшно. Найяскравіше відчуття того часу — страх невідомості. Ми не розуміли, що коїться, що буде з нами далі. Ми все життя були Україною, а тут нам почали нав'язувати, що ми вже Росія. Ми чули дивні наративи про те, що Херсон — нібито "проросійське місто", хоча він ніколи таким не був. Чути це було дико.
В окупації ми пробули майже три місяці: з лютого по середину травня. Я майже весь цей час сиділа вдома, бо виходити на вулицю було просто небезпечно. Повз тебе проходять військові зі зброєю, їздить техніка... Батьки виходили частіше, а мене почали випускати під своїм контролем лише десь у квітні-травні, коли стало трохи "спокійніше".
Зі зв'язком були великі проблеми. Пам'ятаю, 1 травня нам повністю його відімкнули. Ми ходили на "Нову Пошту", бо там був інтернет. Взагалі в Херсоні ми шукали мережу так: бачиш велике скупчення людей на вулиці — значить, там ловить інтернет.

Найскладніше у повсякденному житті

Напевно, найважчим було саме те, що я сиділа в чотирьох стінах. Але я й не хотіла виходити, бо розуміла небезпеку. Російські військові робили в місті все, що хотіли. Були випадки, коли дівчат ґвалтували, коли людей забирали "на підвал" просто з вулиці. Могли зупинити, перевірити телефон, і якщо знаходили щось українське — навіть просто підписку на Telegram-канал новин — людину могли забрати. Звідти або не поверталися, або поверталися з важкими каліцтвами. Також було складно не бачити друзів та рідних, не знати, коли ми зустрінемось знову.

Обшуки

Насправді, ми були готові до того, що в нас буде обшук, оскільки ми знали, що до всіх приходять. До кого треба, так би мовити, до того приходять. Було дуже страшно, оскільки ми чули від наших знайомих, що російські військові могли о 4:00, о 5:00 ранку просто виламати двері в квартиру, вломитися і робити все, що захочуть.
Нам, якщо можна так сказати, "пощастило". Це сталося у квітні. Вони подзвонили в домофон. Я підійшла з мамою, побачила в камеру російських військових і подумала: "Ну все, капець". Але вони зайшли і одразу сказали: "Не бійтеся, ми сьогодні добрі, вам пощастило з нами". У квартирі, де ми були, вони нічого не знайшли. А ось в іншій нашій квартирі перерили всі речі, залишили повний безлад.
Пам'ятаю свій страх у той момент. Я навіть від страху принесла стілець одному з військових. Поки вони з мамою закрилися на кухні (там були і в цивільному, і з автоматами), я сиділа в телефоні і гарячково видаляла всі переписки з друзями, українські новини, фотографії — все, що могло б викликати підозру.

Виїзд із окупації: яким він був

Був дуже складний. Ми довго на нього наважувалися, оскільки це було дуже страшно. Ми знали, що це дуже довга і складна дорога. Були історії, що люди просто тижнями стояли посеред поля, оскільки російські військові просто не пускали людей.
Наш виїзд почався 12 травня о 5:00 ранку після закінчення комендантської години. Ми виїхали з батьками на машині, забрали декілька наших знайомих, яким теж допомагали виїхати.
Досі пам'ятаю перший блокпост біля Антонівського мосту, який зараз знищений. Одразу ми під'їжджаємо до військового, я бачу БТР і на ньому дитячий малюнок і написано хештег: #замир. Це було дуже дивно насправді, якщо так можна сказати.
Одразу, я пам'ятаю, на цьому першому блокпості перевіряли наші документи. Військовий запитав: "А куди ви їдете?". Не можна було казати, що ми виїжджаємо з окупації, з цього жаху. Ми сказали, що ми їдемо в гості до дідуся, у нього День народження. А він сказав: "Ви не переживайте, ви скоро сюди повернетесь". І ще він сказав про те, що "А чого ви в Україну їдете? Там ж, типу, все погано і взагалі ми там скоро будемо". Але результат ми знаємо: на щастя, зараз правий берег Херсонщини деокупований. Далі вони не пішли, слава Богу.
Потім нас чекало приблизно 60-70 блокпостів. Деякі були, так би мовити, простіші, де просто перевіряли документи. Інколи перевіряли наш багажник, задавали якісь питання. Було досить страшно, ми їхали через поле. Теж пам'ятаю момент: ми стояли просто в кілометровій черзі, і почався обстріл, ми почули якісь вибухи. І ми розуміємо, що зараз в нас величезна колона машин стоїть просто посеред поля. Ми знали, що якщо, не дай Бог, десь поруч прилетить — ми всі загинемо.
Були деякі блокпости, де взагалі майже не перевіряли: "Куди їдете? Добре, гарної вам дороги". Але деякі були такі, що перевіряли і речі, і щось запитували. Ми їхали і бачили дуже багато російських військових, які рили собі окопи. Це був травень, тобто вони, я думаю, вже розуміли, що вони тут не надовго.
Було дуже спекотно та дуже страшно. Ми їхали і бачили багато розстріляних машин. Це було справді жахаюче, оскільки ми розуміли, що це можемо бути і ми, якщо російські військові так захочуть.
Ми їхали з 5:00 ранку до 2:00 ночі, доїхали до Кривого Рогу. Там ми зустрілися з людьми в центрі для біженців, де ми ночували, і нам сказали потім, що нашу колону, в якій ми їхали, розділили на дві частини. Ми їхали в першій колоні, а потім дізналися, що друга частина попала під обстріл, і там люди постраждали. Тому відносно добре ми доїхали, але справді було страшно.
Теж чули ми історії, що люди тиждень стояли біля якогось села, оскільки російські військові не пускали, але ось нам, так би мовити, пощастило, що ми за один день виїхали до Кривого Рогу. Під час виїзду так було, коли ми проїхали вже половину шляху до української території, російські військові сказали, що все, вони нас далі не пустять. І ми вже підготувалися, що доведеться ночувати тут, посеред поля. Але потім вони сказали, що в них був просто обід і потім вони все ж таки нас пустили.

Повернення на підконтрольну Україні територію

Нас попереджали: "Не довіряйте першим військовим, це можуть бути перевдягнені росіяни". Тому спочатку ми боялися радіти. Але десь на 3-4 українському блокпості ми зрозуміли — ми вдома.

В окупації було правило: на дзеркалі машини мала висіти біла стрічка, що означає "цивільні". Коли ми під'їхали до наших, військовий сказав: "Все, ви вільні", — і зрізав цю пов'язку. Цей момент я запам'ятала назавжди. А ще в мене з собою була купа солодощів (в окупації їх було багато, а я ж гімнастка, не їла). На українських блокпостах я просто роздавала ці цукерки нашим хлопцям.

Спорт в окупації

З кінця січня 2022-го у нас був карантин, тож ми вже звикли тренуватися вдома. В окупації іноді не було інтернету для онлайн-занять, тому я тренувалася сама, знімала відео і, коли з'являвся зв'язок, надсилала тренеру. Мотивація була шалена. Та й робити вдома було нічого, тому я постійно займалася. Вважаю, що за той період я стала дуже гнучкою, бо багато працювала над собою.

Адаптація до нового місця

Ми приїхали до Вінниці. Планували їхати далі, в Чернівецьку область, але після двох діб важкої дороги вітчим запропонував залишитися у Вінниці. Адаптація пройшла досить складно. Звісно, я думаю, для моїх батьків це було дуже важко, але для мене це було більше, напевно, як якась пригода. Оскільки я не розуміла, що насправді відбувається, можливо. Я приїхала: одразу все клас, нове місто.
Я завжди мріяла жити у великому місті, тому переїзд сприйняла з цікавістю. Вже на третій день після виїзду я знайшла в Instagram місцевий клуб художньої гімнастики і пішла на тренування. Мені це було необхідно, бо вдома неможливо повноцінно працювати з предметами — булавами чи м'ячем. Вінницький клуб став для мене другим домом, мене дуже тепло прийняли.

За чим сумувала найбільше

Напевно, за людьми. За моїми друзями, за моїми тренерами, за моїми рідними. У мене, наприклад, зараз бабуся в Херсоні. Дуже сумую, оскільки я не можу з ними так часто бачитись — це тільки якщо вони до нас приїжджають. Друзі взагалі в мене за кордоном, я справді дуже за ними сумую. Я взагалі вважаю, що саме люди створюють атмосферу.

Відновлення тренувань

У Вінниці ми одразу знайшли квартиру, орендували. І вже наступного дня я почала шукати в інтернеті, які тут є клуби з художньої гімнастики. Оскільки я чотири місяці не була в залі (а гімнастика — це не тільки гнучкість, але й робота з предметом, а вдома я не могла там кидати свій м'яч високо або булави), тому дуже хотіла відновити заняття.
Для мене теж це була більше як пригода: новий тренер, а я зможу новий досвід отримати. Оскільки я завжди мріяла стати тренером, одразу подумала: "О, клас, я зможу поєднати декілька досвідів від різних тренерів, та й із дівчатами поспілкуюся". Тим паче, мені здається, що у Вінниці рівень вищий, ніж у Херсоні.

Переїзд до Києва

Я із самого дитинства чомусь марила саме про Київ. І от із восьмого класу я мріяла, що я буду журналістом, оскільки я навчалася в ліцеї на факультеті журналістики. Мені так подобалась ця сфера. Ну, і взагалі, я ж кажу, я хотіла завжди якогось масштабу, ось чогось такого "великого"
Тому, коли я вступила до Києва, була неймовірно щаслива. Я пам'ятаю перший день, як я сюди приїхала. Просто неймовірні відчуття, оскільки моя дитяча мрія здійнилась.
Я насправді дуже багато для неї працювала. Я знаю свої цілі. І знаю, що я їх зможу виконати саме в Києві.

Що для тебе гімнастика зараз?

Для мене гімнастика — це, як би банально не звучало, моє життя. Я з 5 років до 17 (вже 12 років) майже щодня на тренуваннях проводжу по чотири-п'ять годин. Це справді моє життя.
Гімнастика мене дуже навчила багатьом речам: що ніколи не можна здаватися, що треба завжди працювати над собою. Узагалі, гімнастика — це такий досить монотонний вид спорту. Зараз я тренуюся шість разів на тиждень по чотири, а то й по п'ять годин. Я розумію, що кожного виконую майже одні і ті самі вправи, але вони в подальшому на змаганнях можуть дати свій результат.

Тому я вважаю, що це справді корисна навичка для майбутнього життя і, наприклад, навіть для журналіста — чому ні? Не завжди твоя робота одразу принесе результат. Треба інколи трошки почекати.