Ганна, життя до вторгнення

До війни моє життя в Голій Пристані було сповнене руху і мрій. Це маленьке місто на Херсонщині, де живе лише 15 тисяч людей, але воно завжди пульсувало життям. Останні роки перед вторгненням Гола Пристань змінювалася на очах: відкривалися затишні кафе, нові продуктові магазини, оновлювалися школи й лікарні. Наш мер, Олександр Бабич, якого досі тримають у російському полоні, вкладав душу в озеленення міста. Пам’ятаю, як ми з школярами і дорослими садили дерева — це було так надихаюче! Я відчувала, що моє місто росте разом зі мною.
Я була дуже близька з родиною. Жила з батьками, але часто навідувала бабусю і прабабусю, які жили неподалік. На їхній вулиці я знайшла друзів-однолітків, з якими провела все дитинство й підліткові роки. Ми й досі підтримуємо зв’язок, попри всі трагедії. Ті 17 років у Голій Пристані були моїм фундаментом — сповненим тепла, сміху і відчуття дому.

Олександр Бабич — мер Голої Пристані, наразі в російському полоні

(фото взято з відкритих джерел)

Київ та окупація

Коли почалося повномасштабне вторгнення, мені було 19, і я перебувала в Києві, у гуртожитку університету. Перший тиждень ми ховалися в підвалі, отримували їжу від волонтерів і вчилися, як виживати в цих умовах. Наш гуртожиток був добре організований, і це допомагало триматися. Але шок від новин паралізував. Я не могла повірити, що війна реальна.
Про окупацію Голої Пристані я дізналася від мами. Вона зателефонувала і сказала, що місто заполонили російські прапори, окупанти зайшли швидко, без спротиву. Люди були розгублені, але виходили на протести, вірячи, що це пекло скоро закінчиться. Я переживала за родину, вони — за мене. Відстань між нами стала болючою раною. Мої друзі з різних міст України, а також далекі родичі із заходу країни, підтримували мене. Багато хто пропонував прихисток, і я якийсь час жила в них, бо в Києві було небезпечно.
Найболючіше — знати, що моя бабуся і покійна прабабуся переживали окупацію в такому віці. Вони, як і багато літніх людей, відмовлялися покидати дім. Я не могла їм допомогти, і це розривало серце. Я швидко зрозуміла, що мушу вчитися виживати самостійно — заробляти, закінчувати навчання. Але найважче було усвідомити, що я більше не можу просто поїхати додому, побути дитиною своїх батьків. Мій дім зник.

Підрив ГЕС

Підрив Каховської ГЕС став найболючішою подією в моєму житті. Усе, що було моїм світом — рідна школа, де я вчилася 11 років, дім батьків, дім бабусі, де минуло моє дитинство, — усе затопило. Гола Пристань, що за 70 км від ГЕС, потонула в цій катастрофі. Я згадала слова вчительки біології з 9-го класу: "Якщо станцію підірвуть, наше місто затопить, а багата флора і фауна Херсонщини загине". Тоді, у 2017-му, це здавалося неможливим. Але в день підриву її слова стали реальністю, і моє серце розбилося від масштабів екологічної катастрофи. Тисячі людей, включно зі мною, втратили домівки, багато хто зник безвісти, загинули люди і тварини. Це неможливо осягнути.
Я була в Києві і відчувала безсилля. Усе, що я могла, — поширювати інформацію і донатити організаціям, які допомагали людям вибиратися. Гола Пристань стала непридатною для життя, і це остаточно забрало в мене відчуття дому.

Change amount

(фото надані Анною та отримані з відкритих джерел)

Переїзд: чому В’єтнам

Через окупацію і втрату дому я почала шукати спосіб вижити самостійно. Вибір В’єтнаму був не випадковим — я шукала місце, де могла б знайти хорошу роботу і комфортний клімат. Хоча тут немає виплат для українців, як у Європі, у В’єтнамі є велика українська спільнота, яка підтримує одне одного. Ми ділимося можливостями, допомагаємо знайти роботу, житло, адаптуватися.
Адаптація була складною. Різниця в менталітеті між українцями і азіатами спочатку дратувала, але з часом я почала цінувати мирне небо над головою. Я навчилася бачити красу в іншій філософії життя і зрозуміла, що можу повернутися в Україну, коли захочу, хоч і не в рідне місто. Друзі-українці, які живуть тут, стали моєю опорою. Ми разом долаємо труднощі, і це надихає рухатися далі.
Проживши рік за кордоном, я не уявляю, як можна втратити зв’язок із Україною. Я слідкую за новинами, підтримую українських артистів, які відображають дух нашого часу. Українське посольство в Ханої влаштовує свята — Великдень, День Незалежності, — де ми, українці, збираємося, ділимося історіями і досвідом. Ці зустрічі заряджають і нагадують, що я не одна.

Найяскравіший спогад

Мій найтепліший спогад про Голу Пристань — це фестиваль кавунів, відомий на всю Херсонщину. До війни він здавався звичайним святом, але тепер я розумію, яким унікальним він був. Люди з’їжджалися з усієї області, щоб позмагатися, чий кавун найбільший і найсмачніший. Ми з друзями купували кавуни, гуляли під літнім сонцем, сміялися. Це було так просто і радісно. Я б усе віддала, щоб повернутися в той момент.

(фото надані Анною та отримані з відкритих джерел)

За три роки я зрозуміла, що дім — це не місце, а відчуття всередині. Моя Гола Пристань, попри всі втрати, назавжди в моєму серці. Але тепер я сама собі дім. Я навчилася носити його з собою, куди б не їхала, і це дає мені сили жити далі.

Альбіна, два світи дитинства

Моє життя в Голій Пристані до війни можна поділити на два етапи: до вступу в училище і після. До училища я відчувала себе в пастці. У маленькому містечку, де всі знали одне одного, я була не Альбіною, а "донькою того". Мене дратувало, що мене не сприймають як особистість, а лише як частину сім’ї. Дома ставало дедалі важче: стосунки батьків погіршувалися, і їхні сварки гнітили мене. Зелені стіни моєї кімнати, які мали б бути затишними, здавалися кліткою. Я мріяла втекти — куди, не знала. Єдиною втіхою було відлюдництво і домашнє господарство. Я любила доглядати за курочками, гладити їх, як котів, і занурюватися в себе, де ніхто не заважав. Але питання "як жити далі?" не давало спокою.
Після вступу в училище я зрозуміла дві речі: добре там, де нас немає, і не все в житті можна контролювати. Я бачила, як розпадається моя сім’я, як занепадають домогосподарства в місті, як стоять закинуті заводи, повз які я ходила на практику. Це викликало сум, але водночас я відчула гордість за своє походження. Я почала цікавитися історією свого роду і рідного краю, але часу завжди бракувало. Не оцифровані сімейні фото, не збережені книги місцевих письменників, невідвідуваний музей історії міста, біосферний заповідник — я шкодую, що не встигла дослідити свою Голу Пристань глибше. Вона була моїм корінням, і я хотіла знати її краще.

Війна: розрив із домом

Коли почалася війна, я була в училищі у Вінниці. Спочатку я не повірила в те, що відбувається, і зателефонувала татові в Голу Пристань. Його слова: "Краще не намагайся їхати додому" — досі розбивають мені серце. Я зрозуміла, що вороття немає. У паніці зібрала тривожну валізу: документи, теплі речі, техніку, воду, харчі. Перші дні ми, студенти, трималися разом — ділилися їжею, купували ліки в довгих чергах. Я тоді вивихнула ногу, але біль фізичний був ніщо порівняно з душевним. Згодом багато хто поїхав, і я залишилася сама. Друзі підтримували фінансово, щоб я могла купувати їжу. Потім мене поселили з курсантками, і навчання продовжилося, іноді в укриттях. Я зосередилася на навчанні, і це допомогло мені триматися. Урешті я отримала освіту, попри все.

Окупація Голої Пристані

Окупація Голої Пристані сталася в перші дні вторгнення. Зв’язок із рідними був рідкісним і уривчастим. Батьки на той час жили окремо, і їх спіткала різна доля. Тато потрапив у полон, але зміг вибратися і дістатися до Херсона. Мама залишилася в нашому майже зруйнованому домі під обстрілами. Я переживала за них, але була безсила. Окупація водночас і зблизила, і віддалила нас. Ми забули старі образи, навчилися говорити одне одному "я тебе люблю". Але я жартую, що найкращі кордони з батьками — це кордони областей, а не країн, як стало тепер. Відстань болить, але вона навчила мене цінувати те, що маю.

Самотність і вибір: перші місяці війни

Найважчими були перші місяці війни і кінець 2022 року. Я була самотня, без дому, грошей і перспектив. Навчання врятувало — воно було очним, і я кинула всі сили на нього. Наприкінці навчання я стояла перед вибором: що далі? Я поїхала до Києва, бо там була можливість безкоштовно влаштуватися на роботу. Зараз я розумію, що це було правильне рішення. Я жила в сестри, що дало мені час адаптуватися, а потім почала самостійне життя зі стабільним доходом.

Де знайшла опору

Найбільше мене підтримували друзі. Моя найкраща подруга зі школи і люди, яких я зустріла в училищі, особливо переселенці, стали моєю сім’єю. Вони розуміли мій біль, бо самі його переживали. А ще війна налагодила мої стосунки з сестрою. Ми стали ближчими, і її підтримка дала мені сили не зламатися.

Підрив ГЕС

Коли колега-херсонець розповів про підрив Каховської ГЕС, я спочатку не повірила. Але, зрозумівши масштаб трагедії, зателефонувала мамі. Я знала рельєф Голої Пристані і розуміла, що наш дім затопить принаймні наполовину, а сараї з моїми улюбленими курочками — повністю. Кілька годин я вмовляла маму евакуюватися до її батьків, де вище і вода не дістанеться. Вона забрала тварин і цінності, але будинок не врятувати. Стіна впала, хата тріщала. Сусідка надіслала фото, і я побачила, як моє минуле змиває водою. Школа, церква, ринок, магазини — усе затопило. Мій дім стоїть на березі плавнів, де тепер окупанти, тож цивільним туди не дістатися. Я чула історії про плаваючі трупи людей і тварин, про старих, які не могли ходити, і дітей, які не вміли плавати. Цей біль неможливо описати.
Того дня я злилася на маму за те, що вона залишилася в окупації. Я відчувала суміш агресії, відчаю, безпорадності й порожнечі. Я дала слабину — закурила, але це був лише один депресивний день. Потім я зібралася і вирішила стати новою людиною. Я витягла з душі шматок порожнечі і склала себе заново, як пазл.

Новий шлях: робота в Києві

Працевлаштування було для мене критично важливим. Київ давав можливості без великих вкладень. Життя в сестри допомогло мені стати на ноги, а згодом я почала будувати власне життя. Стабільний дохід дав мені відчуття контролю, якого я так потребувала після всіх втрат.
Я знайшла в столиці кар'єру, любов, прихисток, але це інше. В моїй душі лишається та пустота, а під ногами ніби немає землі, немає коріння, яким модна зачепитися і стояти твердо. Та я шукаю себе.

У снах мій дім живий

Війна наче стирає мою пам’ять. Я згадую затишок вулиць Голої Пристані, наші фестивалі, особливо кавунові, коли ми з друзями сміялися і насолоджувалися літом. Я згадую свої зелені стіни, які колись хотіла покинути, і моменти з курочками, яких я гладила, як котів. Але найяскравіше мій дім оживає у снах. Мені сниться, що я торкаюся стін, які мама відновила. Сниться, як я об’їжджаю ворожі пости, щоб потрапити в рідний двір. У снах мій дім живий, і він житиме в моїй свідомості, доки житиму я.