Блог, волонтерство та хейт

До війни я вже два роки знімала відео, в основному для російськомовної аудиторії. Мої ролики набирали 50, 200 тисяч переглядів, а за місяць після вторгнення — 6 мільйонів. Я не планувала такої популярності. Моя логіка була простою: є проблема, є збір, треба зняти відео, щоб люди дізналися і допомогли. Я не думала, що про мене подумають чи як зрозуміють. Мої цілі були чіткими: волонтерство, поширення інформації, допомога.
Також я хотіла поділитися своїм болем. Війна багатьох тягнула в депресію, але я вірила, що негативні емоції можна спрямувати на щось корисне. Мої відео мали надихати: "Так, мені боляче, але я продовжую боротися, і ви теж можете" Я хотіла, щоб люди бачили вищі цілі — допомагати, а не занурюватися в погані стани.
Та з популярністю прийшов хейт. Останні півтора року я відходжу від інформаційного простору, бо негатив став нестерпним. Люди з мого минулого вигадували плітки. Інші писали образи про мою зовнішність чи манеру говоріння. Одного разу в Twitter я побачила пост із моїм відео і коментарі: "Вона всюди, дратує, заберіть її!" Мені було 20, і це вдарило по мені.
Особливо боляче стало, коли загинув мій брат. Тоді я остаточно відійшла від публічності. Позитивні відгуки були, особливо від жінок, які складали більшість моєї аудиторії. Але я не шукала визнання. Допомога, наприклад, Миколаєву, була для мене природною: є я, є проблема, я мушу діяти. Позитив не перекривав хейту, бо я не розуміла, за що мене так ненавидять.
Я досі не розумію, чому люди писали такі речі про мене – реальну людину, яка просто хотіла допомогти.

• 1
• 2
• 3
• 4

Загибель брата

Я вже згадувала, що в мене загинув брат. Дізналась найгіршим можливим способом. Я просто прокидаюсь — і в мене висить повідомлення в Телеграмі від мами: "Стас погиб". Просто два слова.
Я досі не можу зрозуміти, чому вона не зателефонувала. Нещодавно я питала її: "Мамо, невже я не заслужила хоча б дзвінка?" Вона відповіла, що була в шоці. Але це було жорстоко.
Це була моя перша така велика втрата. До того я втрачала знайомих, але Стас — це пів мого життя. Мені здавалося, що мій світ рухнув. Я дивилася, як у всіх навколо життя йде далі, а моє зупинилося. Це відчуття було нестерпним. Я не могла ні з ким спілкуватися, навіть не мала сил говорити з найкращою подругою кілька днів. Коли нарешті сказала, що в суботу їду на похорон, вона відповіла: "А я в суботу йду на рейв".
Я поклала телефон і подумала: "Що це, блін, було?" Я ділюся своїм горем, а вона — про дискотеку.
Підтримки від близьких не було. Навпаки, я отримала добрячий удар. У людей, які самі в горі, немає сил підтримувати інших. Жінки з мого оточення переживали те саме, але замість взаємної підтримки була якась реактивна агресія. Усі злилися — на ситуацію, на себе, на інших. За годину до похорону одна людина з моєї сім’ї сказала: "І за що він помер? Буде гнити в землі". Я зірвалася на крик. Стас пішов воювати за нас — за маму, дружину, мене. Його останні слова побратиму були: "Я йду захищати своїх дівчат". А тут такі слова. Я не витримувала. Під час похорону кілька разів втрачала свідомість — не від драми, а від того, що психіка не справлялася.
Ще одна жінка з мого оточення сказала: "Ти тут найдраматичніша, зберися, не псуй атмосферу".
Я дивилася на неї і думала: "Ти розумієш, що я втрачаю свідомість, бо не можу це витримати?" Підтримки від близьких не було, лише біль і нерозуміння. Перші дні після втрати були найважчими.
Я сподіваюся, що ніхто з тих, з ким я спілкуюся, ніколи не переживе такого. Зараз, через два роки, біль потроху заміняється вдячністю. Моя сім’я, яка на похороні сварилася і кричала "не реви", почала отримувати нагороди Стаса. Мама сказала: "Я була неправа. Тепер розумію, за що він це зробив". Я усвідомила, що він не просто загинув — він герой. Але це розуміння прийшло лише через півтора року. Кожен із нас переживав втрату по-своєму. Дружину Стаса одразу забрали до лікарні — вона не могла ходити, не могла прийти до тями.
Зараз усе трохи інакше, ми навчилися говорити про це. Але тоді, у перші місяці, ми не могли підтримати один одного. Біль роз’єднував нас, і це було найважче.

Світло в пеклі: найтепліший спогад про Стаса

Є один спогад про мого брата Стаса, який я часто прокручую в голові. Це було під час евакуації людей із Херсона. Він вивозив тяжкохворих, тих, хто не міг пересуватися самостійно. Того дня він приїхав дуже втомлений. Стас любив каву, а я — чай. Ми сіли на бордюр, бо в нього не було сил шукати кафе. У руках у нього — кава, у мене — чай. Ми говорили про волонтерство, про збір на машину, який я допомагала організувати. Збір закрили швидко, і я радісно розповідала, як будемо вибивати гроші, шукати машину, ремонтувати її. Він повернувся до мене і пожартував: "Де ж ти була весь цей час?" Я засміялася: "Де-де? Усе життя з тобою!" Але він мав на увазі мою допомогу з волонтерством.
У тій же розмові він спитав: "Ти боїшся, коли виїжджаєш у зону бойових дій чи на окуповані території?"
Я відповіла: "Ні, моя голова просто відключається, я ні про що не думаю".
А він сказав: "Я боюся. Боюся, що дружині зателефонують і скажуть, що я помер".
Ці слова мене вразили. Я дивилася на нього і думала: "Боже, як ти зберіг таку людяність?" Я в той момент була емоційно заніміла, нічого не відчувала, а він, пройшовши пекло — вісім днів на виїзді з окупації, фільтрацію в підвалі, смерть людей у нього на руках, — залишався чутливим і світлим.
Він ще сказав: "Я молюся Богу, щоб пробачити росіян. У мені росте ненависть, але я не хочу її нести". Я слухала і не могла повірити, як у такому світі можна зберегти таке чисте серце. Цей момент став для мене знаковим. Звісно, спогади з дитинства світліші, але ця розмова на бордюрі — вона особлива. Я часто думаю, як мені пощастило, що Стас був у моєму житті. Цей спогад нагадує мені, якою неймовірною людиною він був — чутливою, щирою, навіть після всього, що бачив.

Втрата дому

Моя інтуїція не раз рятувала мені життя, але найболючіший спогад — це перший випадок, коли вибух зруйнував мою квартиру в Миколаєві. Тоді я вперше виїхала з міста не по волонтерству, а для себе — на два дні в Хмельницький, до мами. Це мав бути сюрприз, тож я нікому не сказала, крім брата. Ми з ним вивезли сім’ю на захід України, а самі повернулися до Миколаєва — він волонтерив, я теж. Він був єдиним, хто знав.
У Хмельницькому я провела вечір із сім’єю, а перед сном поставила телефон на "Не турбувати", бо по волонтерству мені писали сотні повідомлень щодня. Прокинулася близько 10 ранку, вимкнула режим — і мій телефон вибухнув від повідомлень і дзвінків. Пропущені виклики з Німеччини, Італії, України, повідомлення від людей, з якими я не спілкувалася роками. Я не розуміла, що сталося. Відкрила перше повідомлення в Instagram — і побачила відео з камери, де видно величезний гриб від вибуху. Придивилася до будівель і подумала: "Це ж мій будинок".
У чатах писали: "Лала, твоя вулиця, твоя квартира, там пожежа!" Перша думка — мої кіт і кролик, яких я залишила вдома. Я просила сусідку їх годувати, бо мене не було б два дні.
Я зателефонувала сусідці: "Ви живі? Що з тваринами?"
Вона відповіла: "Усе нормально, я була у твоїй квартирі, тварини цілі. Але тут бардак".
Вона пообіцяла забрати їх пізніше, бо розгрібала свою квартиру. Знайомий надіслав фото моєї квартири: балкон обвалився, вікна з рамами вибило всередину, скло по всій квартирі, вхідні двері вигнуті, міжкімнатні — у тріщинах, стіни і плитка в ванній потріскалися. На моєму ліжку — груда скла. Вибух стався о 7 ранку. Якби я була вдома, спала б, і це скло могло бути в мені. Я не могла на це дивитися. Найняла клінінг, який два дні вигрібав уламки. Потім зібрала вцілілі речі — те, що не порвалося і не потріскалося, — і переїхала на іншу квартиру.
Цей випадок зруйнував моє почуття безпеки. Я плакала щодня пів року, втратила відчуття захищеності — базову потребу, яку я ставлю на один рівень із їжею. Усі думали, що я була в тій квартирі, тому дзвонили і писали, хоронячи мене.

Були й інші випадки. У травні цього року стався вибух у сусідньому під’їзді моєї нової квартири. Усі під’їзди з одного боку будинку пошкодило, а мій залишився цілим, лише дроти перегоріли. Я знову була не вдома — виїхала за тиждень до того. Ще одна історія — восени в Києві. За півтора тижні до поїздки я відчувала, що помру, що буде пряме влучання там, де я буду. Усі казали, що я вигадую. Я зняла квартиру на першому поверсі, щоб було безпечніше. У день, коли мене покликали на дружню вечірку за п’ять хвилин від будинку, стався потужний вибух. Я вибігла на вулицю, побачила діру в сусідній будівлі і подумала: "Це мав бути мій дім". Поліція не пускала, бо дрони ще літали. Щоб потрапити до квартири, довелося перелазити через паркани.
Усе ж ці випадки були як розминка порівняно з першим. Той удар у Миколаєві був найболючішим. Але щоразу моя інтуїція мене рятувала. Іноді я жартую, що це моя хороша карма чи що я ще маю щось зробити для цього світу. Але той перший раз забрав у мене почуття безпеки, і я досі його не повернула.

Виїзд закордон

Перший раз я виїхала через півтора роки після початку повномасштабного вторгнення, коли мені було 20. Це була Німеччина, і це було страшно. Я приїхала з 50 євро в кишені, нікого не знала, нова робота — усе здавалось жахливим. Я ненавиділа своє життя в той момент.
Виїхала я не заради подорожей, а через необхідність. Після загибелі брата я залишилася сама відповідати за сім’ю. Раніше ми з ним ділили обов’язки: я могла оплатити продукти, він завозив, або навпаки. Уся наша сім’я постраждала від війни — втратили роботу, стабільність. Ми з братом були єдиними, хто міг щось придумати. Після його смерті я відкрила збір на похорон, частину грошей віддала його мамі та молодшому брату, бо він їх утримував. Але я розуміла, що цього не надовго вистачить.
Моя зарплата в Миколаєві — 20 тисяч гривень — вистачала лише на мене. Але допомагати мамі, бабусі, закривати несподівані рахунки — наприклад, 4 тисячі непередбачувані комунальні прорахунки — я не могла. Гроші дають захист, а я відчувала себе безсилою, коли не могла підстрахувати рідних. Виплати за загибель брата затримували півтора року, тож я мусила щось робити. Вирішила їхати працювати за кордон.
Це не було примусом — ніхто не тиснув. Але брат виховав мене з думкою, що сім’я на першому місці, і допомога — це від серця, а не з обов’язку. У Німеччині я почала заробляти, закрила свої борги, допомогла сім’ї. Зараз працюю на контрактах по Європі, іноді за її межами. Мені важко без коріння — я людина, якій потрібен дім. Але втративши роботу в Миколаєві, я продовжую цей кочовий спосіб життя. Перший виїзд не приніс радості — це була боротьба за виживання, а не пригода.

Мрії та цілі

Втрата брата і квартири зруйнувала мої мрії. До війни я мала цілі, пов’язані з Миколаєвом, але після всього цього я стала емоційно затерпною. Зараз у мене немає мрій, немає кінцевої мети. Мій дохід дозволяє яскраве життя, але я не відчуваю його повноти. Моя втрата — особистий кінець світу, але я знаю, що такі трагедії щодня стаються з іншими. Важко радіти, коли хтось переживає те саме горе. Я стала практичною: мене хвилюють лише поточні потреби — оплатити, купити, спланувати. Але фарб у житті немає. Смерть змінила мій погляд на світ і людей. Сподіваюся, колись це зміниться, але зараз я живу без великих планів.

Миколаїв

Миколаїв для мене — найкраще місто, центр мого всесвіту. Я багато подорожувала, бачила райські місця, але попри вибухи, зруйновані будівлі й болючі спогади, люблю своє місто і людей у ньому. Це незмінно.
Але дім як особистий простір? Його немає. Після того, як мою квартиру розбомбили, мій дім — це дві валізи. Я перестала цінувати матеріальне. Під час вибуху в травні, коли я не знала, чи вцілів мій будинок, я думала не про техніку чи одяг, а про фотографії — полароїди, альбоми, які не встигла відсканувати. Спогади — це єдине, що має значення. Матеріальні речі втратили цінність, бо дім для мене тепер — це не місце, а те, що я можу забрати з собою в двох валізах.