Про себе

Я студентка першого курсу журналістики Київського національного університету імені Тараса Григоровича Шевченка. Сама я з Херсону, але зараз живу в Києві. На жаль, мій тато залишається в Херсоні, а мама вже приїхала до Миколаєва. Я — звичайна студентка, нічим особливим не займаюся. Ми підтримуємо зв'язок з рідними, тато нормально, слава Богу, все добре. Я уявляю, як це важко — покинути дім.

Довоєнний Херсон

Найяскравіші спогади у мене все ж таки з Херсонської області. Щоліта ми їздили на море: в Залізний порт, у Лазурне, у Скадовськ. Літні табори в Скадовську — це саме ті моменти, які згадуєш, коли думаєш про дитинство.
Сам Херсон був квітучим, гарним, щасливим і веселим. Але він також був прогресивним. Коли я навчалася в сьомому класі й починалося підліткове життя, було класно усвідомлювати, скільки в місті з'являється нових місць.
Люди з Миколаєва і навіть сусідка із Запоріжжя казали, що наш ТРЦ "Фабрика" — це щось особливе. Всі люди з півдня приїздили туди кожні вихідні: McDonald's, Multiplex, купа розваг. У цьому місті залишилося найбільше спогадів: школа, друзі, все моє життя.

Окупація

Під час окупації, з 1 березня по 11 листопада 2022 року, ми були з батьками та бабусею вдома. Більшість часу я проводила в межах свого селища — батьки не дозволяли нікуди виїздити. Ми з друзями навіть гуляли, грали у волейбол на стадіоні, бо сильних обстрілів тоді ще не було.
Але коли виїжджали до магазину чи в гості, було страшно. Страшно на блокпостах, страшно навіть з вікна автівки побачити російську машину з літерою Z — ми з батьками тоді тихо матюкалися в машині. Коли гуляєш з друзями й бачиш росіян здалеку, почуваєшся беззахисно. Ти не знаєш, що робити, якщо вони підійдуть. Страшно було, коли ходили по вулицях з обшуками.
На щастя, я не мала прямого контакту з ними, але до мого троюрідного брата приїздили. Наразі він засуджений в Росії. Він — цивільний, який допомагав вивозити людей з окупації. За це його забрали, катували, взяли в полон і засудили.
Найскладніше було через відсутність зв'язку. Якийсь період не було ні інтернету, ні мобільної мережі. Люди купляли російські сімки, але ми цього не робили. Ти почуваєшся повністю відірваним від світу, не знаєш, що буде далі: чи доведеться йти в російську школу, чи заберуть дім, чи змусять батьків працювати на них. Новини дізнавалися тільки від сусідів.

Деокупація та загроза дронів

Про звільнення 11 листопада я теж дізналася від сусідів, які бачили ЗСУ з прапорами. В сам день звільнення на площу я не потрапила, але через тиждень ми були там. Цей "херсонський вайб" був неймовірним: українські прапори всюди, всі ловили зв'язок біля Старлінків на площі.
Після деокупації обстріли були, але коли відчуваєш свободу в повітрі, ти не звертаєш на них уваги. Проте влітку 2024-го ситуація загострилася. Почалися інтенсивні артобстріли, а вулицями почали літати FPV-дрони, які робили скиди на цивільних: на тих, хто просто гуляв, їхав на велосипеді чи в автівці.
У 2025 році я мала складати НМТ, і ця ситуація дуже тиснула. Я розуміла: батьки їдуть з роботи, а я не знаю, чи дочекаюся їх. Цей страх не давав спокійно жити. Я сказала батькам: "Якщо ви не хочете виїжджати, то виїду я, щоб мені не було так страшно кожного дня". Можливо, це звучить неправильно — ніби я хотіла відгородитися, але батьки зрозуміли.
Тато давно просив нас виїхати, але сам не міг — робота, дім і бабуся, яка казала: "Я помру вдома, не хочу бути вам тягарем у дорозі". Тому мама залишилася з ними, а я поїхала до Миколаєва, до маминої подруги.

Миколаїв та безпека

Миколаїв — це зовсім інше життя, хоча до нього всього 60 кілометрів. Люди гуляють, заклади працюють. Було важко знати, що батьки в небезпеці, але я зрозуміла, що мої переживання не змінять ситуацію.

Мій тато тричі був на межі. Один раз припаркувався біля магазину, а коли зайшов всередину — стався приліт. Вийшов, а машина понівечена, люди на парковці загинули. Тато тоді народився в сорочці. Другий раз він повернувся додому за забутим телефоном, і прямо перед його машиною стався приліт — загинув сусід, який був поруч. Тато — лікар, він одразу кинувся допомагати, але було пізно. Третій раз вони з мамою їхали з роботи, і дрон зробив скид, але вибухівка застрягла на дереві. Вони мені про багато чого не розповідали, щоб я не хвилювалася.

Смерть бабусі

Про смерть бабусі я дізналася в травні. Це був звичайний день, я готувалася до НМТ. Мама написала, що сталося горе. Я молилася, щоб це була помилка, думала — може, просто дім пошкоджено. Але мама написала, що бабуся загинула. Вона хотіла, щоб я дізналася це від неї.
Це сталося о 5:30 ранку. Бабуся завжди прокидалася рано. В той ранок вона була в городі — рвала зелень, щоб передати своїй сестрі. І стався приліт прямо в наш город. Тато спав у кімнаті, що виходить на город, у нього повилітали вікна, але він навіть не почув вибуху. Моя кімната теж виходила вікнами туди... Добре, що я була в Миколаєві й не бачила цього першою, не мусила казати про це мамі.
Бабусі було 85 років. Вона була неймовірно працьовита, до останнього порпалася на городі й допомагала нам. Вона знала, що я ненавиджу мити посуд, тому завжди мила його за мене і казала: "Давай не скажемо батькам, скажемо, що це ти помила". Вона була дуже теплою і щедрою, пригощала булочками всю вулицю.
Завдяки їй наш дім був сповнений тепла. Найтепліші спогади — як ми годинами сиділи на кухні за чаєм, і вона мені переказувала все своє життя: від дитинства до роботи в Одесі. Вона могла розказувати одне й те саме багато разів, але я слухала, бо це була неймовірна атмосфера.
Бабуся понад усе хотіла, щоб я вчилася. Вона так хотіла цього для мене, бо сама свого часу не мала змоги вчитися і працювати там, де мріяла.
Мама зараз теж у Миколаєві — вона просто не змогла залишатися в тому домі, де все сталося, де більше немає бабусі. А я... я тільки зараз по-справжньому розумію, що віддала б усе, аби знову сидіти з нею на тій кухні.