Чаплинка до вторгнення

Ми Херсонська сім'я, яка вирощувала ті самі Херсонські кавуни і помідори. Тож це була справа мого батька й дотично моя і всієї родини. Цьому ми присвячували життя — влітку займалися продажем того, шо виростили — а це гектари й гектари полів — а в інші сезони також жили етапами: від часу посадки до зібрання врожаю.
Влітку це супроводжувалося спекою (бо ж степ), поїздками з друзями до Асканії-Нової чи на море між роботою з батьками. В останні роки перед вторгненням, пам’ятаю, проводилися великі ремонтні роботи, бо ми саме ставали на шлях утворення громад та децентралізації влади. Тобто наше селище впевнено бачило майбутнє маленького містечка, адже наше населення вже перевищувало 10 000 людей. До речі, зараз кажуть, що після деокупації, якщо повернеться потрібна кількість людей, нам дадуть статус міста.

• 1
• 2
• 3
• 4

Але також Чаплинка — це і суржик, це історія (бо тут народився Микола Куліш, а назву міста дали на честь чапель, які любили прилітати до річки, яку наказала пізніше висушити Катерина II). Це селище, через які проїжджали всі-всі, хто їхав на море або в Крим, це шлях, яким чумаки раніше возили сіль.
У наших школах хороша освіта — саме тому ми говорили українською (і суржиком), а не російською, як прийнято вважати. У нас поширена форма минулого часу "я була робила", а бабусі замінюють "ф" на "хв". І разом з тим у наших школах була військова медицина, перша допомога й стрільба. Приїжджали військові на "годину спілкування", а в коридорах стояли оголошення про збір кришечок на протези воїнам. У наших школах збирали гроші на поховання чоловіків, які служили в АТО.
І кожного року ми з батьками обговорювали, що робити , коли почнуться військові дії в області. Бо ми розуміли в підсвідомості, що ми будемо перші окуповані, коли почнеться просування. Як воно і сталося. О 05:00 24 лютого ми були повністю окуповані.

Перший день війни

Я була в гуртожитку нашого університету (номер 11, КНУ ім. Тараса Шевченка). Було дистанційне навчання й ми не спали до ранку. Потім, як тільки я лягла в ліжко, мої друзі з Чаплинки почали писати, що чують якісь вибухи. Я сказала, щоб вони не вигадували, бо в нас постійно якісь навчання військові, — тому часто вибухи вночі. Але через декілька секунд був вибух у Києві — ми бачили його з вікна. І тоді я почала телефонувати мамі. Вона не брала довго слухавку, ми вже з сусідкою дивилися звернення терориста, і потім мені зателефонував тато і сказав, що вони з мамою разом, а я маю йти в метро ховатись. Напевно, тоді я вперше пішла наперекір батькові, бо зібрала речі (це було швидко, бо тривожні валізки були в нас із 16-го лютого) і спустилася до інших на перший поверх.
Пам’ятаю, дивилися новини по телевізору на 1 поверсі, почули там всі перші відомі гасла про корабль і від Гордона на російському телебаченні, у той час як у Чаплинці не було світла й інтернету — тобто вони абсолютно не могли знати, що зараз робиться в інших містах. У той час тоді всі, хто міг, виїхали одразу зранку, поки не заїхали російські танки. Всіх інших росіяни вже не випускали.
Повертаюсь до гуртожитку: пам’ятаю, сиділа на підлозі в холі на першому поверсі, і до мене підійшла дівчина, спитала де я живу. Я відповіла, що в Херсонській області, вона здивувалася і сказала, що теж звідти. Ми тоді обійнялися, і я вперше заплакала.

Як дізналася про окупацію Чаплинки

Окрім того, що, як я сказала раніше, це очевидно, бо ми живемо на перешийку між Кримом і безпосередньо неострівною частиною України. Це було очікувано, що якшо вони підуть, то підуть через нас. Але усвідомила я тільки тоді, коли в інтернеті вже в перші години почали з’являтися відео танків. Боже, їх була незліченна кількість.
Потім на наших сторінках в Instagram і Telegram одразу почали з’являтися відео, як росіяни знімають наші прапори та замальовують усе в перші дні окупації в кольори російського прапору (а в нашому місті, наприклад, усі знаки типу "Щасливої дороги" на виїзді з селища, багато стовпів, колишніх комуністичних пам’ятників — усе було замальовано жовто-блакитним).
У соцмережах почали з’являтися відео з нашого парку, де всі доріжки, які я знала напам’ять, були розбиті гусеницями російських танків. Вони зривали українські написи, повалили пам’ятник Шевченку, а ще повитягали бюсти Леніна та інших комуняк (я на 90% впевнена, що це були наші старі пам’ятники, які після декомунізації ховали десь у Будинку культури).

Хто підтримав найбільше?

Ніхто, я гадаю.
Звісно, батьки переймалися за мене, але в кожного були свої проблеми. Наприклад, я вважала, що в мене є сім’я в Києві (як далекі родичі), але насправді всі виїхали в область у перші години, не турбуючись за мене. Тобто вся наша можлива сім’я звузилася до 3 осіб — мене і батьків, які були на відстані, незважаючи на те, скільки, я вважала, рідних я мала.
У батьків була ситуація ще важча, ніж у мене — вони мали думати, як виїхати. І поки я була в більш-менш безпеці й з харчами — вони буквально думали, як вижити. Не було в Чаплинці їжі. В АТБ не було продуктів. Мені казали, що був хліб одного виду, (увага!) залишки червоної риби, а холодильники для морозива були забиті лимонами. У нас в області був завод виробництва молока, то вони безкоштовно або за малу суму давали всім молоко. Пощастило, що ми із селища, були якісь закатки і т. д.
За пару тижнів почали завозити продукти з Криму — уже з російськими етикетками чи взагалі російського виробництва. Але про турботу? Звісно, ми хвилювалися одне за одного, не ридали в слухавку, намагалися думати раціонально, чи виживемо взагалі. Та яка там підтримка, коли в тебе немає навіть базових речей? Мої друзі — те саме: у подруги біля будинку стояли російські танки, купа їх. Вона не могла нікого підтримувати, ні сама не хотіла тієї підтримки.
Так тривало довго, мабуть, і досі триває. Бо для моїх рідних і для мене головна проблема — окупація і втрата дому. Важко бути опорою, коли моральних сил просто немає. Але з часом ми навчилися підтримувати одне одного, не чіпляючи минуле, не рахуючи втрати. Тепер ми кажемо: добре, що живі, добре, що не в Херсонській області. Дякувати, що вони вижили — їхні життя були під прямою загрозою. Це і є наша мова підтримки.

Відстань із батьками

Вони в окупації були місяць, але я не відчуваю змін між нами. Ми завжди були близькі.
Для тата, мабуть, усе, що було у війську після окупації, виявилося важчим, ніж сама окупація. Виїзд був для нього складним: він приймав рішення, організовував шлях, був за кермом, спілкувався з росіянами на блокпостах.
Мама весь час сиділа в квартирі, боячись, що хтось постукає у двері. Для жінки це особливо страшно, бо всі знають, на що здатні росіяни. Гадаю, вона стала вразливішою. Тобто окупація вплинула на них безпосередньо, але не на наші стосунки. Єдине — я погодилася не повертатися в Чаплинку. Це спогади, страхи знову бути замкненим там, у ізоляції. Це дуже важко, і мої друзі кажуть те саме — у Чаплинку не повернуться. Я можу лише підтримувати їх у цьому, хоч як боляче. Інколи треба просто вислухати їхні спогади про окупацію. Це важливо для мене, хоч такі моменти трапляються нечасто. Просто бути поруч — ось як окупація вплинула на наші стосунки, і то лише трохи.

Тато у війську

Це, без сумніву, найважче в темі війни. Мій тато приєднався до Національної гвардії України в перші дні після виїзду з окупації. Мама поїхала до мене за кордон, а він — до Києва. Я не сумнівалася, що він це зробить; питання було лише коли — ще з початку війни в 2014 році.
Ми завжди були близькі, тож підтримуємо зв’язок щодня через месенджери, хоча тато не любить відеодзвінки. Про війну він розповідає мало — оберігає мене. Гадаю, із мамою він ділиться особистим, а зі мною — про побратимів, котиків, організацію чи смішні історії. Усе життя ми жили разом, а тепер не бачимось роками. Прощання щоразу, коли я приїжджаю в Україну, рве серце. Тато майже не має відпусток, а якщо є — проводить їх на місці чи на полігоні. Одного разу він отримав місяць на лікування в Києві, і я приїхала до нього надовго. Але краще не бачитися, ніж отримувати такі "відпустки".
Він жартує, що я "росту без батька", хоч мені вже 21. Але я бачу, як йому боляче, що я дорослішаю без нього — я ж його донечка. Ми з мамою місця собі не знаходимо: 24/7 хвилюємося, як він, де він, перевіряємо, чи онлайн, чи є новини. Спимо погано, прокидаємося з думками, як у нього минула ніч. Ми так пов’язані в сім’ї, що паніка в мене може означати, що тато в небезпеці. Таке бувало не раз: у мене паніка, а він у цей час у пеклі.
Але за цей час ми стали ближчими, хоч і далеко. Я можу спитати про все, і він відповість чесно й розлого. Хай як там, ми залишаємося тими самими батьком і донькою.

Найскладніший період після повномасштабної

Я навіть не пам'ятаю, в який день це було.
Але десь через рік після повномасштабного вторгнення татові знайомі надіслали фотографію з написом "власність російської федерації" на дверях нашої квартири. З тих днів я не знаю, що з нею.
Спочатку нам "пощастило", бо росіяни облаштовувалися переважно в будинках, а не в квартирах, тож довго наші квартири не перевіряли й не запечатували. Але вони таки добралися до них. Із того дня ми втратили надію. У мене ще жевріла думка, що, може, не чіпатимуть мій дім, але... У моїй кімнаті висіла карта України, стояла книга про справу Стуса, підручники з історії України, прапор. Усе це зникло. Сподіватися було марно. Підручники зі школи вони спалили ще в перші дні.
Тоді в нас у всіх була страшенна депресія. З одного боку, розумієш, що це просто речі, але з іншого — коли переступаєш межу страху за життя чи за рідних, починаєш у голові перераховувати, скільки в тебе було і скільки ти втратила.

Як змінилися мрії після переїзду

Я хотіла сказати, що в мене просто немає мрій, але, почавши писати про зміну професії та незакінчене навчання, стерла це. Бо правда в тому, що мрії просто стали приземленими. Раніше я мріяла про успіх, а тепер хочу, щоб усі були здорові, щоб у мене знову був дім, щоб у всіх витримала психіка, щоб ми могли насолоджуватися молодістю, а не просто її проживати: ходити на побачення, бачитися з друзями, а не думати, як усе встигнути за пару днів в Україні. Мої мрії тепер короткострокові: назбирати на квиток додому, знайти роботу за кордоном, здати курс із мови.
Зараз, здається, ніхто не планує надто далеко. Фразу "от наступного року..." вже не почуєш, бо хто знає, що буде? Але іноді, в сім’ї, ми дозволяємо собі помріяти: як житимемо разом, де шукатимемо житло, яку машину купимо. Ці думки — як маяк, що тримає на плаву й показує шлях.

Переїзд

Спочатку я поїхала до Польщі, бо вони першими допомагали: давали їжу на вокзалі, безкоштовно поселяли в хостели. Але туди швидко приїхало багато українців, тож, коли мама дісталася до мене з окупації, вона почала обдзвонювати знайомих, щоб знайти допомогу далі. Так ми натрапили на сім’ю, яку батьки знали, але з якою рідко спілкувалися. Вони неймовірно допомогли й організували нам місце в таборі для біженців у Німеччині, куди самі нещодавно приїхали.
Ми їхали наосліп: ні слова німецькою, без закордонного паспорта, лише з рюкзаком найнеобхіднішого. У таборі нам допомогли оформити документи — Параграф 24, який Німеччина ввела для українців. Це тимчасовий захист із правом працювати, що прирівнює нас до громадян Німеччини. Захист діє до кінця війни. Так ми отримали першу допомогу. Німці дуже свідомі, слідкують за новинами про війну щодня, знають міста-герої України. Я ніколи не почувалася зацькованою в їхньому оточенні й не думала їхати в іншу країну — у Німеччині я відчуваю себе максимально захищеною.
Але все одно я почуваюся чужою. Я не знаю історії країни, не знаю мови, розумію, що це не мої міста й традиції. Є відчуття "неправильності". Я завжди намагаюся бути тихою, не говорити українською голосно, пропускати німців, не заважати — це мої переконання, бо вони стільки для мене зробили, дали мені все з нуля. Я вічно буду їм вдячна й відчуватиму, що винна.
Сум за домівкою найсильніше відчувається через втрату фотографій. У мене немає жодного альбому, жодної дитячої світлини — а їх були тисячі. Немає альбому з весілля батьків, CD із записами, фотографій бабусі, якої давно немає, знімків із моїх випускних. Це найбільше крає серце, я думаю про це 24/7. У магазині бачу річ — і згадую: "У мене вдома був такий стіл".
Зараз я на практиці в межах навчання в Німеччині, живу в гуртожитку зі студентами. Нам видали ковдри, бо стало холодно, і в мене виявилася тепла, з довгими ворсинками. Я одразу згадала: вдома була така сама, лише іншого кольору. Укуталася в неї, провела рукою по ворсу — і на мить відчула, ніби повернула щось своє. Це відчуття втрати вічно зі мною, біля серця, і ніщо його не притупить. Бо забрати все — альбоми, спогади, дім — це занадто для однієї людини. Але головне, що ми живі й здорові. Мені навіть ніяково казати, як болить втрата дому, бо знаю: могло бути гірше. 

Шлях еміграції

У перший тиждень повномасштабної війни в гуртожитку ставало дедалі менше людей. Нас просили шукати інше місце, бо гуртожиток не міг допомагати вічно, а працівники хотіли до своїх сімей — це було зрозуміло. Я почала думати, куди поїхати. У мене нікого не було, міст до Броварів, де живе моя сім’я, підірвали, а батьки ще були в окупації. Грошей не було — банки не працювали, я студентка без заробітку. Тож ми з батьками вирішили, що треба спробувати виїхати за кордон — ніхто не знав, що буде далі.
Я сумнівалася, але за кілька днів дівчата з гуртожитку сказали, що замовили машину до вокзалу й кличуть мене. Я скористалася шансом, бо сама б не впоралася — мало водіїв тоді бралися за це. До речі, водій навіть не взяв із нас грошей, і це мене дуже розчулило. Так я дісталася з рюкзаком до вокзалу, де був евакуаційний потяг до Львова. Про потяги не оголошували, провідників не було. Я сіла в стару електричку з сидячими місцями, де крісла повернуті одне до одного. Зайшла одна з останніх — сиділи переважно мами з дітьми та літні люди. Мені довелося стояти в проході 12 годин, тримаючись за сидіння, бо потяг зупинявся через прильоти по коліях. Один дідусь віддав мені своє місце на кілька хвилин, а бабуся тримала мій рюкзак і пропонувала присісти їй на коліна, щоб я відпочила.
У Львові я не знала, як дістатися до Польщі. Черга на потяг була величезна, людей — не пройти. Я простояла всю ніч на вулиці, бо потяг обіцяли лише вранці. У вокзалі спали на підлозі, але я мусила тримати чергу — люди прибували безперервно. Це було так важко, я плакала мамі в слухавку (їй і без того було складно в окупації). Відчувала себе безпорадною, самотньою, виснаженою до краю, хотілося кинути все й лягти прямо на вулиці. Але я знала, що батьки чекають, що ми домовилися, і я мушу довести це до кінця, бо назад шляху немає.
Зрештою, після багатьох потягів я сіла в один близько обіду. Сидячи на підлозі в проході, я нарешті трохи поспала. Поляки давали багато їжі — закидали у вікна воду, памперси, батончики, бутерброди. Вони робили надлюдську роботу. Потяг привіз нас до пункту для біженців, де я поспала на розкладачці, а вночі сіла на потяг до Варшави, де чекали знайомі. Я прожила з ними місяць, а потім батьки вирвалися з окупації, і мама приїхала до знайомих.

Найтепліший спогад про Чаплинку

Кавуни.
Ми з подругою мали "наше місце" за містом, де було тихо. Ми часто сиділи там, їли кавуни, дивилися на захід сонця й поле. А потім на тому самому полі стояли російські танки, в’їзд замінували.
Коли ми прощалися з подругою, думали, що не повернемося туди, бо почнеться нове життя — в інших містах, в університеті. Але ми втратили це місце й усю Чаплинку через окупацію. Та я вірю, що це не назавжди.
З початку окупації люди в Чаплинці масово виходили на протести — назустріч озброєним росіянам, із прапорами й криками, щоб ішли геть. У мене досі мурашки, коли згадую це. Ми зберегли ті відео. Зараз у Чаплинці залишилося мало людей — переважно, на жаль, "ждуни" та росіяни, які заселяють селище. Але я впевнена: з нашими людьми, нашою історією та тим, як Чаплинка відстоювала незалежність і продовжує це робити, деокупація відбудеться.

Адаптація та зв'язок із Україною

Мої друзі в Німеччині вже знають українською "що робиш?", "шо ти?" і "давай", тож я не можу сказати, що адаптувалася.
Діти, мабуть, адаптуються найкраще. У метро часто чую, як мама говорить українською, а дитина відповідає німецькою — і так вони спілкуються. У школах діти швидко вчаться, звикають до оточення, але це й великий стрес, бо їх одразу зобов’язали ходити до німецьких шкіл. Я ж навчалася онлайн в університеті, моє оточення залишилося українським, тож я не відчуваю себе адаптованою. Але до німецьких правил я звикла — до пунктуальності, штрафів, бюрократії. У цьому ми з Німеччиною уживаємося. Коли їжджу між Німеччиною та Україною через Польщу, відчуваю себе в безпеці лише в цих двох країнах. У Польщі я не знаю мови, людей, країни. У Німеччині я вже розумію, як усе працює, тож почуваюся більш-менш упевнено, але все одно менш упевнено, ніж в Україні.
Найбільша перепона — мова. Коли не розумієш, що тобі кажуть у банку, на заходах чи в транспорті, ти не можеш адаптуватися. Почуваєшся туристкою, базові потреби вирішуєш із перекладачем або дуже важко. Мій найбільший прорив у Німеччині — рішення продовжити освіту. Через втрату житла сім’єю я не могла повернутися до Києва на навчання, тож відрахувалася з університету. Але я хотіла вчитися й опанувати мову. Отримавши сертифікат B1, я не знайшла курсів для поглиблення, тож пішла до коледжу. Вчитися з мінімальним знанням мови важко, але я дізнаюся нове, спілкуюся з людьми, маю мотивацію й отримаю освіту. Викладачі та німці загалом дуже терплячі, співчутливі, допомагають.
Я залишаюся представницею України. На навчанні питають про нашу мову, культуру, війну. Зв’язок із домом підтримую через батьків, друзів, новини. Ми ходимо на мітинги, протести, слідкую за подіями в Україні. Я не хочу забувати дім і, мабуть, не хочу інтегруватися. У Ганновері, де я живу, є українські організації. Нещодавно дивилися "Тіні забутих предків", офіційно показували "Довбуша", святкували День Незалежності. Поранені військові, яких лікують у Ганновері, теж відвідують наші заходи.
Дім — це дім. Хоч би де ти був, сумуватимеш. Особливо коли виїзд був таким спонтанним, стресовим, лякаючим. Іноді мені соромно перед німцями, бо я злюся в їхньому середовищі, бачу, як вони безтурботно святкують, і відчуваю несправедливість. Хоч би як мені було спокійно в Німеччині, хоч би якою вдячною я була за допомогу, часто не хочу тут бути. Це неприйняття завжди зі мною.